знайшла своє щастя в італії
«Чомусь саме щопонеділка саме на цьому мосту аварія.Чи місце таке недобре, чи просто не везе людям у понеділок?» – співчутливо коментувала чергову аварію на шляхопроводі, що пролягає над залізничним полотном бабуся. Більшість пасажирів зайорзалися, попросили водія відчинити двері , щоб пішим ходом прямувати на роботу, бо за всіма ознаками вибиратися із затору тролейбусові доведеться довго. «Менше пити треба нашим чоловікам, то й понеділок буде сприятливим. А то ще не проспалися, а вже сіли за кермо», – почувся недоброзичливий голос з іншого боку. І тут зав’язалася дискусія. Хтось співчував тим, хто скоїв аварію, хтось їх засуджував, а жінка залишалася на своєму. Як потім я довідалася, для цього в неї були вагомі причини.
КРАСИВИЙ ЧОЛОВІК НЕ НАЛЕЖИТЬ ЛИШЕ ДРУЖИНІ
Олена Петрівна й гадки не мала, що колись опиниться в Італії. Сама не раз іншим нагадувала народне прислів’я: «Де народився, там знадобився». Закохавшись «по вуха», у вісімнадцять літ попрямувала під вінець із струнким Володимиром у військовій формі, у якого на плечах виблискували зірочки молодшого лейтенанта. Щасливішої від неї не було у всьому світі. Їй здавалося, що однокласниць, які пакували валізи, збираючись на навчання, переклинює від заздрощів.
Але ейфорія ця тривала недовго. Невдовзі їй також довелося пакувати речі, збираючись у військове містечко, де лише один кінотеатр і нудьга, нудьга…
Чоловік скоро адаптувався до нових умов, залишався з товаришами допізна на роботі карти пограти, пива попити, а молоденька дружина бавила свого первістка, сподіваючись, що скоро їм поталанить і вони житимуть як не в Німеччині, то у якомусь великому місті Радянського Союзу. Проте наступне місце їхньої дислокації було не кращим. Коли виглядала у вікно чоловіка серед ночі, чула виття вовків. Не раз гірко плакала, та цього ніхто не чув й не бачив. Коли вертався додому благовірний, була привітною, намагалася спокійно з’ясувати де він затримався, адже й так відчула прохолоду у їхніх стосунках.
Якось приїхала мама відвідати онука, побачила, як живеться дочці й мовила: «Вчила ж я тебе доню, що красивий чоловік не лише для тебе, а й для людей». Мати ніколи не бідкалася сусідам, що несолодко живеться кровиночці, свій жаль носила у своєму серці, яке не витримало довго. Після смерті матері Олена вирішила залишити чоловіка. Та не судилося їй втекти від долі – почула, що тріпоче під серцем нове життя. Не хотілося позбавлятися тендітного дитяти, та й з його появою народилася надія, що, може, чоловік тепер по-іншому ставитиметься до вагітної дружини. Проте він не став лагіднішим, приходив пізно і напідпитку.
Бог дав жінці донечку. Щаслива мати виціловувала кругленькі щічки і тішилася, що росте помічниця й подруга, адже мандрівний стиль життя позбавляв не лише нажитих місць, а й друзів.
Раділа Олена Петрівна, вертаючись до рідного Луцька. Нарешті вони житимуть у рідному місті, де все нагадує про щасливу юність. Вона ладна була забути усі походеньки чоловіка, почати подружнє життя з чистого аркуша, та на власні очі побачила, як він йшов під руку з молодухою. Не стрималася, прийшла до його керівництва й наскаржилася, що ганьбить честь сім’ї, дітей, мундира.
Того вечора він прийшов розлючений, наблизився, наче хотів вдарити, та сердито прокричав: «Ще раз таке собі дозволиш, я тебе вб’ю, закопаю. Ніхто тебе не стане й шукати». Вирішила забути образи, поринути у роботу, та жінці без кваліфікованої освіти знайти пристойну роботу було важко. Несміливо постукалася у двері фірми, якою керувала колишня однокласниця. Та не могла приховати свою радость, довідавшись, що колишня красуня-однокласниця не генеральша, а звичайнісінька шукачка шматка хліба.
ПІСЛЯ СОРОКА ЗНОВУ НАРЕЧЕНА
Олена зібрала останні гроші, щоб поїхати до Ватикану, аби залікувати душевні рани. У кожному храмі падала на коліна, вмивалася слізьми, наче хотіла випросити в Бога бодай трішки жіночого щастя. Їй було соромно навіть собі зізнатися. Та в тому омріяному майбутньому не було місця іншим чоловікам, вона молилася за прозріння свого благовірного. А Господній план був іншим. Вона помітила, як за нею стежить кароокий чоловік. Зайшла у кафе, замовила чашечку кави і за сусіднім столиком помітила ті ж проникливі очі. Він підійшов, намагався поговорити, але італійською вона могла лише привітатися. Вперше за 22 роки вона збагнула, що може підкорити чоловіче серце, адже чужоземець наступного ранку віднайшов незнайомку і з допомогою перекладача пояснив, що її врода не дає йому спокою.
Володимир з легкістю дав розлучення, і Луїджі приїхав на Україну, щоб взяти шлюб з Оленою. «Уявіть собі, – всміхнулася жінка, – Луї вмовив мене у 42 роки народити сина, бо дуже боявся, що одного сумного ранку я полину до своєї колишньої родини. Тепер у нас все, як у нормальних людей: будинок, спільне дитя і квіти не лише в день народження. Він непогано заробляє, але моя донька вийшла заміж, не має свого помешкання, мушу їй допомогти. Що не кажіть, а пізно починати життя після сорока. Всьому свій час…»
Я вловила в очах української італійки смуток, а вона розповіла, як на далекому «чоботі» економить кожну копійку, щоб допомоги сестрам і дітям в Україні. Як навіть Луї вибирає собі джинси на розпродажу, а її молодий здоровий зять купує тут собі модні штани за 500 гривень, особливо не переймаючись, як добудувати свою квартиру. Не менше вразили Олену й сестри, які телефонували до Італії, що не мають роботи, а насправді її не шукають, добряче пиячать.
Жінка показала занедбані руки – манікюр вона робить хіба що у великі свята, а її донька має кожен розмальований нігтик завдовжки із сантиметр. Тож цілком зрозуміле невдоволення заробітчанки, яка старається з усіх сил допомогти родичам, а ті розтринькують її важко зароблені гроші так, наче за кордоном ті євро роздають кожному за потребою, як це мало би бути при комунізмі.

Лідія КЛІМЧУК