знайшла своє щастя в італії
«Чомусь саме щопонеділка саме на цьому мосту аварія.Чи місце таке недобре, чи просто не везе людям у понеділок?» – співчутливо коментувала чергову аварію на шляхопроводі, що пролягає над залізничним полотном бабуся. Більшість пасажирів зайорзалися, попросили водія відчинити двері , щоб пішим ходом прямувати на роботу, бо за всіма ознаками вибиратися із затору тролейбусові доведеться довго. «Менше пити треба нашим чоловікам, то й понеділок буде сприятливим. А то ще не проспалися, а вже сіли за кермо», – почувся недоброзичливий голос з іншого боку. І тут зав’язалася дискусія. Хтось співчував тим, хто скоїв аварію, хтось їх засуджував, а жінка залишалася на своєму. Як потім я довідалася, для цього в неї були вагомі причини.
КРАСИВИЙ ЧОЛОВІК НЕ НАЛЕЖИТЬ ЛИШЕ ДРУЖИНІ
Олена Петрівна й гадки не мала, що колись опиниться в Італії. Сама не раз іншим нагадувала народне прислів’я: «Де народився, там знадобився». Закохавшись «по вуха», у вісімнадцять літ попрямувала під вінець із струнким Володимиром у військовій формі, у якого на плечах виблискували зірочки молодшого лейтенанта. Щасливішої від неї не було у всьому світі. Їй здавалося, що однокласниць, які пакували валізи, збираючись на навчання, переклинює від заздрощів.
Але ейфорія ця тривала недовго. Невдовзі їй також довелося пакувати речі, збираючись у військове містечко, де лише один кінотеатр і нудьга, нудьга…
Чоловік скоро адаптувався до нових умов, залишався з товаришами допізна на роботі карти пограти, пива попити, а молоденька дружина бавила свого первістка, сподіваючись, що скоро їм поталанить і вони житимуть як не в Німеччині, то у якомусь великому місті Радянського Союзу. Проте наступне місце їхньої дислокації було не кращим. Коли виглядала у вікно чоловіка серед ночі, чула виття вовків. Не раз гірко плакала, та цього ніхто не чув й не бачив. Коли вертався додому благовірний, була привітною, намагалася спокійно з’ясувати де він затримався, адже й так відчула прохолоду у їхніх стосунках.
Якось приїхала мама відвідати онука, побачила, як живеться дочці й мовила: «Вчила ж я тебе доню, що красивий чоловік не лише для тебе, а й для людей». Мати ніколи не бідкалася сусідам, що несолодко живеться кровиночці, свій жаль носила у своєму серці, яке не витримало довго. Після смерті матері Олена вирішила залишити чоловіка. Та не судилося їй втекти від долі – почула, що тріпоче під серцем нове життя. Не хотілося позбавлятися тендітного дитяти, та й з його появою народилася надія, що, може, чоловік тепер по-іншому ставитиметься до вагітної дружини. Проте він не став лагіднішим, приходив пізно і напідпитку.
Бог дав жінці донечку. Щаслива мати виціловувала кругленькі щічки і тішилася, що росте помічниця й подруга, адже мандрівний стиль життя позбавляв не лише нажитих місць, а й друзів.
Раділа Олена Петрівна, вертаючись до рідного Луцька. Нарешті вони житимуть у рідному місті, де все нагадує про щасливу юність. Вона ладна була забути усі походеньки чоловіка, почати подружнє життя з чистого аркуша, та на власні очі побачила, як він йшов під руку з молодухою. Не стрималася, прийшла до його керівництва й наскаржилася, що ганьбить честь сім’ї, дітей, мундира.
Того вечора він прийшов розлючений, наблизився, наче хотів вдарити, та сердито прокричав: «Ще раз таке собі дозволиш, я тебе вб’ю, закопаю. Ніхто тебе не стане й шукати». Вирішила забути образи, поринути у роботу, та жінці без кваліфікованої освіти знайти пристойну роботу було важко. Несміливо постукалася у двері фірми, якою керувала колишня однокласниця. Та не могла приховати свою радость, довідавшись, що колишня красуня-однокласниця не генеральша, а звичайнісінька шукачка шматка хліба.
ПІСЛЯ СОРОКА ЗНОВУ НАРЕЧЕНА
Олена зібрала останні гроші, щоб поїхати до Ватикану, аби залікувати душевні рани. У кожному храмі падала на коліна, вмивалася слізьми, наче хотіла випросити в Бога бодай трішки жіночого щастя. Їй було соромно навіть собі зізнатися. Та в тому омріяному майбутньому не було місця іншим чоловікам, вона молилася за прозріння свого благовірного. А Господній план був іншим. Вона помітила, як за нею стежить кароокий чоловік. Зайшла у кафе, замовила чашечку кави і за сусіднім столиком помітила ті ж проникливі очі. Він підійшов, намагався поговорити, але італійською вона могла лише привітатися. Вперше за 22 роки вона збагнула, що може підкорити чоловіче серце, адже чужоземець наступного ранку віднайшов незнайомку і з допомогою перекладача пояснив, що її врода не дає йому спокою.
Володимир з легкістю дав розлучення, і Луїджі приїхав на Україну, щоб взяти шлюб з Оленою. «Уявіть собі, – всміхнулася жінка, – Луї вмовив мене у 42 роки народити сина, бо дуже боявся, що одного сумного ранку я полину до своєї колишньої родини. Тепер у нас все, як у нормальних людей: будинок, спільне дитя і квіти не лише в день народження. Він непогано заробляє, але моя донька вийшла заміж, не має свого помешкання, мушу їй допомогти. Що не кажіть, а пізно починати життя після сорока. Всьому свій час…»
Я вловила в очах української італійки смуток, а вона розповіла, як на далекому «чоботі» економить кожну копійку, щоб допомоги сестрам і дітям в Україні. Як навіть Луї вибирає собі джинси на розпродажу, а її молодий здоровий зять купує тут собі модні штани за 500 гривень, особливо не переймаючись, як добудувати свою квартиру. Не менше вразили Олену й сестри, які телефонували до Італії, що не мають роботи, а насправді її не шукають, добряче пиячать.
Жінка показала занедбані руки – манікюр вона робить хіба що у великі свята, а її донька має кожен розмальований нігтик завдовжки із сантиметр. Тож цілком зрозуміле невдоволення заробітчанки, яка старається з усіх сил допомогти родичам, а ті розтринькують її важко зароблені гроші так, наче за кордоном ті євро роздають кожному за потребою, як це мало би бути при комунізмі.

Лідія КЛІМЧУК

Тема, яку ми винесли цього разу на обговорення лучан, відома всьому місту. Це «робота» котельні на Карбишева, 2, в результаті якої тисячі лучан залишилися без гарячої води. А тут ще й опалювальний сезон наближається. Мешканців «спальних» мікрорайонів міста ми запитали: «Чи підтримуєте ви намагання міського голови повернути котельню у власність громади?» Респондентам запропонували такі варіанти відповідей: «підтримую», «не підтримую», «мені байдуже, аби лишень були гаряча вода і тепло».
Цього разу жоден опитаний не підтримав другий та третій пункти. Як завжди, висловлювань було багато і різних. Дотримуючись толерантності, ми зумисно упускаємо надто гострі висловлювання на адресу колишнього керівництва міста та підприємця Кропиви, хоча їм про це варто було б дізнатися. Отож, деякі думки лучан до вашої уваги.
Делегат XXV з’їзду Компартії та XVI з’їзду комсомолу, будівельник, який забивав перший кілок під будівництво комбінату, Михайло Семенович вважає, що припинення водопостачання гарячої води є злочином перед людьми. «Ти дай спершу людям гарячу воду, а тоді доводь у судах, що ти правий», – адресував заслужений трудівник своє обурення пану Кропиві. Надія Іванівна, ветеран комбінату: «Я б веліла дізнатися, що думав пан Кропива, коли ми опинилися без роботи і що нам вартувало залишитися без копійчини на прожиття».
Марія Василівна, мешканка проспекту Соборності, вважає, що коли власник компанії обіцяв подати гаряче водопостачання, то повинен свого слова дотримати. «Виходить, що котельню він прибрав до рук задля власного збагачення, а нас і за людей не вважає. Не вже у нього немає совісті?» – риторично запитала лучанка.
Лідія Іванівна, мешканка вулиці Конякіна, каже, що в цій історії не можна відшукати правду: «Чому я проплачую гроші за послуги, яких мені не надають?» Вона переконана, що міська влада робить правильно, що хоче повернути котельню місту.
Петро Павлович, мешканець 40-го кварталу, вважає, що котельня потрапила до рук нечесного магната, який своїми діями сам налаштовує проти себе лучан.
Євгенія Іванівна, ветеран комбінату, обурена тим фактом, що звільнили висококваліфікованих робітників, які сьогодні розкидані по всьому світу, у кращому випадку торгують на луцьких базарах. «А скільки народного добра розпродано, не злічити», – додає жінка.
Анатолій Іванович переконаний, що такого безладу і слід було чекати, бо комбінат продали людям, які в цій галузі випадкові. А його товариш Володимир Федорович дивується судовими рішеннями, бо один суд засуджує, а інший відсуджує. «Головне, – каже пенсіонер, – вони купували котельню, щоб та служила людям. А виходить навпаки».
А лучанка Галина Артемівна дивується, де пан Кропива взяв стільки грошей на іномарці їздити та ще й охоронців наймати. Жінка переконана, що сам він так би не робив, якби не відчував чиєїсь підтримки у владних верхах.
Голос лучан у понеділок, 15 вересня,
перед парадним під’їздом Волинського шовкового комбінату
з 17 до 19 години слухав
Валентин ЛЮПА